Це українські шотландці... В 1890 році 23-річна шотландка Мені Мерюел Дові здійснила кінну мандрівку за маршрутом Коломия - Делятин - Микуличин - Космач - Жаб'є -Дземброня - Чорногора - Жаб'є - Косів. Наступного року була видана книга "Дівчина в Карпатах", українською, на жаль, досі не перекладена.

Ще їх називають українськими горянами. Гуцули вільнолюбні й незалежні. Гостям раді, але чужих в рідню записати не квапляться. Люди-феєрверки, – це, мабуть, про них. Величезну увагу гуцули приділяють одягу: люблять вбиратися, причому навіть чоловічі куртки киптарі розшиті золотом і прикрашені помпонами. У багатьох гуцулів будинки також прикрашені: кругом розшиті рушники, килими. Меблі прикрашені хитромудрим різьбленням. Окрім вбрання люблять гуцули зброю. Здавна вважалося: два пістолі за широким поясом має тільки бідний гуцул. А ще вони прагнуть показати себе всьому світу: ось ми які, статні, ошатні, спритно танцюємо і вміло працюємо.

Гуцули вельми гарячий народ, але при цьому вміють стримувати свою буйну вдачу. Щоб не зірватися, гуцули нібито майже не п’ють спиртне: на дві сотні гостей, які прийшли на весілля, можуть виставити пляшку горілки. Гуцули живуть на Івано-Франківській (зокрема в Коломиївщіні), Закарпатській та Чернівецькій областях України. Про значення слова "гуцул" досі ведуться суперечки. Як би там не було, але гуцули завжди вважалися умілими чабанами. Для передачі сигналів під час свого перебування в горах пастухи-гуцули використовували довгу дерев’яну трубу – трембіту (вона ж виступала в ролі музичного інструменту).

А ще тут як і раніше сильні традиції шаманізму. Якщо пощастить, можна зустріти гуцульського мольфара. У давнину їх називали "земними богами", а сьогодні – знахарями, чаклунами, цілителями (це залежить від того, білий мольфар або чорний). Мольфари користуються незаперечним авторитетом: їхні пророцтва збуваються, відомі також випадки зцілення безнадійно хворих людей.